Продолжим галерею имен известных буковинцев.
Многие знают имя выдающегося исследователя археологии Буковины, ученого,
патриарха славянской археологии, доктора исторических наук - Бориса Анисимовича Тимощука.
Все же, вспомнить это имя еще раз будет нелишне.
Б. А. Тимощук
Пропоную фрагмент з праці п. Михайлини Л. П., Пивоварова та С. В., Шманько О. В.
"Життєвий та творчий шлях видатного українського археолога Бориса Онисимовича Тимощука...":
"...Аналізуючи життєвий шлях видатного археолога, можна виділити кілька періодів, в основі яких лежать доленосні події в житті науковця, що так чи інакше вплинули на його біографію. Доцільно, з нашої точки зору, виділити такі етапи в його біографії:
1) 7 квітня 1919 – літо 1947 рр. – дитячі та юнацькі роки майбутнього дослідника, навчання у вузах, робота вчителем, участь у другій світовій війні, демобілізація, пошуки роботи;
2) липень 1947 – кінець 1967 рр. – робота в Чернівецькому краєзнавчому музеї, інтенсивні дослідження місцевих старожитностей, відкриття та обстеження сотень археологічних пам’яток Буковини, захист кандидатської дисертації;
3) початок 1968 – квітень 1984 рр. – викладання в Чернівецькому державному університеті, робота в Інституті соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, обстеження території Прикарпаття і Подністров’я та фіксація десятків слов’янських гнізд-поселень, захист докторської дисертації;
4) квітень 1984 – 26 лютого 2003 рр. – переїзд до Москви, робота в Інституті археології АН СРСР (РАН), дослідження слов’янських святилищ на р. Збруч, публікація численних наукових статей та монографій, вихід на пенсію, повернення до Чернівців, останні роки життя.
Перший період життя науковця охоплює буремні роки громадянської війни, колективізації, голодомору та жахіття Другої світової війни.
Народився Борис Онисимович 7 квітня 1919 р. в с. Лука Житомирської обл. в сім’ї Онисима та Олени Тимощуків. Крім нього, у сім’ї було ще двоє дітей – молодший брат Євген (загинув у боях на Курській Дузі) та сестра Зоя, 1929 р.н. (нині проживає у Білорусії). Батько брав участь у Першій світовій війні і воював у складі російської армії на Прикарпатті.
Дитячі та юнацькі роки майбутнього вченого пройшли на рідній Житомирщині. До 5 класу він навчався у сусідньому с. Левки, а пізніше у школі рідного села. З перших років навчання Б. Тимощук показав себе розумним і винахідливим учнем, він захоплювався математикою, багато читав, зокрема, понад усе любив „Кобзар” Т. Шевченка. Уже зі шкільних років йому запам’яталася розповідь односельця про „дивного діда” (пізніше з’ясувалося, що це був відомий український археолог С. С. Гамченко), який збирав в околицях Житомира черепки битих горщиків і встановлював їх вік. Для хлопчака, який жив у сільському прагматичному оточенні, така трата часу на збирання нікому не потрібних і не придатних для використання уламків глиняних посудин, із одного боку, була вкрай не раціональним заняттям, а з другого – викликала жвавий інтерес: адже мовчазний шматок обпаленої глини не міг сказати скільки йому років.
Сім’я Тимощуків, як і все населення радянської України, важко пережила голод 1932-1933 р. Незважаючи на те, що врожай був непоганий, весь хліб у селян вилучили. Цей час запам’ятався підлітку постійним недоїданням та великою кількістю загиблих односельців від голодної смерті. Порятунком для сім’ї став мед із власної пасіки.
У 14 років Б. Тимощук вступив на факультет робітничо-селянської молоді в м. Житомирі. У цьому закладі, призначеному для навчання дітей робітників і селян, надавалося житло, а головне – талони на харчування. Після робфаку навчання, як правило, продовжувалося у сільськогосподарському інституті, проте юнак не бажав бути „головою колгоспу”, якими переважно ставали випускники вузу. І він попрямував до педагогічного інституту, де вступив на історичний факультет. Вчився заповзято, багато читав, особливий інтерес у нього викликали дослідження із давнього та середньовічного минулого, захоплювався юнак також працями з військової історії.
Після закінчення ІІІ курсу Б. Тимощук був направлений на роботу (повний курс навчання не пройшов, бо після масових арештів 1937 р. у школах були потрібні вчителі) учителем історії в с. Веселиново Миколаївської (тепер Одеської) обл. Там пропрацював 2 роки у місцевій школі і паралельно навчався на заочному відділенні Одеського педінституту, який закінчив у 1939 р.
Восени того ж року Б. Тимощук був покликаний до лав Червоної армії. Він служив у Першій особливій бригаді мо рської піхоти Балтійського військово-морського флоту. В її складі брав участь у „визволенні Естонії”.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Б. Тимощук був направлений (командиром відділення морських піхотинців) для подальшого проходження служби в Пінську військову флотилію, сформовану в червні 1940 р. із трофейних польських військових кораблів. Тут же він зустрів і початок війни. Разом із однополчанами виривався із оточень, брав участь у героїчній обороні м. Києва. Після залишення української столиці відступав на схід, але потрапив у оточення в жовтні 1941 р. Потім був німецький полон, втеча з нього та повернення до рідного с. Луки.
Там Б. О. Тимощуку довелося пристосовуватися до окупаційного життя і працювати у місцевому колгоспі, який продовжував функціонувати при німецькій адміністрації. Спроба зв’язатися із підпіллям і партизанами виявилася для нього невдалою. Він був заарештований гестапо й відправлений до концентраційних таборів. Спочатку ув’язненого доправили до одного із найжахливіших німецьких концтаборів „Майданека” у Польщі. У цьому таборі смерті Б. О. Тимощук перебував із 3 серпня 1943. до 6 березня 1944 р. На все життя запам’яталися жахіття та знущання, які довелося пережити. Дивом полоненому вдалося вижити в тих нелюдських умовах, одужати після тифу, не зламатися від непосильної праці, не втратити віри в себе. У березні 1944 р. в’язнів табору перевели до Флосенбурга, на територію Німеччини, де розташовувалася не меш жахлива „фабрика смерті”. Після більш ніж річного перебування там, Б. О. Тимощука разом із тисячами інших в’язнів, визволили у квітні 1945 р. американські війська.
Перед колишнім військовополоненим постало питання: як діяти далі? Повертатися на батьківщину, де полонені вважалися „зрадниками” і переслідувалися? Чи залишатися в американській зоні й згодом емігрувати? Зваживши всі „за” і „проти”, Б. О. Тимощук вирішив повертатися до рідної домівки. Шлях до Вітчизни виявився не з легких. Спочатку довелося пройти фільтраційну комісію в Чеських Будейовицях, а потім була служба у діючій Червоній армії, де він перебував спочатку на посаді писаря, а згодом – завідувача продуктово-фуражним складом. У тогочасній характеристиці, яка дивом збереглася, відзначалося, що червоноармієць Б. Тимощук „показав себе як дисциплінований, працелюбний солдат … і неодноразово отримував подяки від командування”. Навесні 1946 р. його демобілізували.
Після повернення на батьківщину молодому солдату було вкрай складно знайти роботу, адже перебування у полоні було майже рівноцінне тавру „ворог народу”. Спроби працевлаштуватися до Житомирського музею чи на посаду вчителя історії виявилися марними. В пошуках роботи Б. О. Тимощук відвідав не одну установу, але скрізь чув єдине: „не потрібен”. І тут відбулася зустріч, яка стала доленосною для нього і докорінно змінила його життя.
Під час спілкування з співробітниками Житомирського краєзнавчого музею він познайомився із В. К. Гончаровим (1909-1987 рр.), відомим київським археологом, який розкопував городище в ур. Лука поблизу с. Райки. Учений запропонував Б. О. Тимощуку роботу землекопа в археологічній експедиції. Участь у дослідженнях зацікавила і захопила молоду людину, незабаром він уже був керівником розкопу, а у вільний час посилено студіював археологічну науку.
Захоплення археологією і фахові знання, здобуті в експедиції, сприяли у розв’язанні життєвих проблем. У серпні того ж 1946 р. Б. О. Тимощуку влаштовується на роботу до Бердичівського краєзнавчого музею на посаду завідувача археологічного відділу. Відтепер він уже в якості асистента брав участь у розкопках Інституту археології АН УРСР у Райковецькій та Ягнятинській експедиціях, у розвідках по р. Роставиці. Завдяки своїй працездатності, наполегливості та здібностям Б. О. Тимощук звернув на себе увагу фахівців. Яскравим свідченням цьому є характеристика – рекомендація молодому досліднику за підписами знаних українських археологів В. К. Гончарова, В. Й. Довженка та Д. Т. Березовця від 26 квітня 1947 р. У ній зазначалося, що „Тимощук Борис Онисимович проявив себе як ініціативний та здібний працівник. Усі роботи виконував, не рахуючись із часом і на високому рівні, згідно з вимогами наукової фіксації археологічних пам’яток…Тимощук багато працював над підвищенням своєї кваліфікації археолога як практично, так і теоретично”. Ця характеристика сприяла подальшому працевлаштуванню молодого археолога.
Влітку 1947 р. розпочинається новий період у житті Б. О. Тимощука. Визначальним його моментом став переїзд майбутнього науковця до м. Чернівців.
У цей час у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї, який відновив роботу в 1944 р., виникла потреба у спеціалісті з археології. Директор музею Л. Ф. Новицький звернувся по допомогу до київських фахівців. Майже в один голос вони порекомендували йому Б. О. Тимощука. Незабаром останній отримав офіційну пропозицію від директора музею обійняти посаду археолога. Але перш, ніж відправитися у Чернівці, Борис Онисимович вирішив облаштувати особисте життя. Він одружується із Марією Шеремет, уродженкою Полтавщини, педагогом за фахом і перебирається до буковинської столиці.
Буковина зустріла початківця-археолога досить привітно, окрім зарплатні, він отримав від музею й помешкання, де й оселилася молода сім’я. Молодий, сповнений енергії й вдячний за підтримку Б. О. Тимощук із завзяттям приступив до виконання своїх обов’язків у музеї. Він ознайомився з матеріалами про археологічні старожитності регіону і розпочав власні дослідження. Спочатку вони носили розвідковий характер і мали за мету якомога швидше поповнити музейну колекцію новими експонатами. Наприклад, невдовзі після прийому на роботу, Б. О. Тимощук відвідав с. Шипинці Кіцманського р-ну, де з кінця ХІХ ст. розкопувалося поселення трипільської культури й одразу ж привіз до музею численні уламки розмальованої кераміки, кремінні та кістяні вироби.
Із кінця 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст. визначилися основні наукові пріоритети дослідника. Все більше уваги Б. О. Тимощук приділяє середньовічним старожитностям регіону, хоча вивчає та розкопує й пам’ятки інших археологічних періодів. Для такої наукової орієнтації молодого вченого був ряд причин. Зокрема, тоді вважалося, що слов’янське (давньоукраїнське) населення з’явилося на землях краю порівняно пізно (ХVII-XIX ст.). Цю тезу активно підтримували румунські дослідники довоєнного часу, а вітчизняна наука через брак матеріалів доби середньовіччя не могла її заперечити, а обмежувалася лише припущеннями. Між тим, досліджуючи археологічні пам’ятки буковинського краю, науковець звернув увагу на місцеву мікротопонімію, яка в значній мірі збігалася з гідронімами й ойконімами рідного Полісся. Більше того, маючи досвід розкопок слов’янських (райковецька культура) та давньоруських (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.) об’єктів на Житомирщині мав змогу порівняти основні категорії тамтешніх археологічних комплексів із виявленими на землях краю. Це дозволило констатувати, що матеріли з обох регіонів ідентичні. Підтвердили його припущення й консультації із багатьма вітчизняними археологами та апробація результатів досліджень на форумах різних рівнів.
Виявлені Б. О. Тимощуком пам’ятки поблизу сіл Бурдей, Іванківці, Гаврилівці, Ставчани, Шишківці, Давидівці, Кліводин, Лашківка та ін. дозволили їх надійно пов’язати зі старожитностями слов’янського та давньоруського часу. До цих же періодів були віднесені городища в Ленківцях, Карапчіві, Станівцях. А проведені розкопки у літописному Василеві й зібрані там матеріали для музею (колекція кераміки, кам’яний саркофаг, предмети побуту) ще більше переконали дослідника у правильності інтерпретації обстежених пам’яток. Правда, результати його досліджень співробітниками музею та краєзнавцями сприймалися неоднозначно.
Правосланий Василівський Кафедральний Собор. ХІІ-ХVІІ ст. (реконструкція).
Наприклад, доповідь археолога на Вченій раді музею (1948 р.) про старожитності Василева та віднесення їх до доби Київської Русі була розкритикована, але це не похитнуло переконань молодого вченого.
Одним із важливих аспектів діяльності Б. О. Тимощука в цей період стала участь у експедиціях столичних наукових установ, які працювали на Буковині чи Поділлі. Це давало йому змогу збагатитися досвідом і знаннями з археології, потоваришувати із багатьма провідними вітчизняними науковцями. Так, у 1947 р. він працював у Середньодністровської експедиції Інституту історії матеріальної культури АН СРСР біля с. Лука-Врублівецька, згодом співпрацював із експедиціями Інституту суспільних наук і Трипільською експедицією АН УРСР.
Ще однією стороною наукової роботи вченого було створення археологічної експозиції краєзнавчого музею, яка була однією із найцікавіших в західноукраїнському регіоні й послугувала своєрідною „енциклопедією старожитностей” для багатьох поколінь чернівецьких студентів і краєзнавців. Для її удосконалення та підвищення фахової кваліфікації вченого, як археолога та музейного працівника, його періодично відряджали до експедицій в Галичі, на перебудову експозиції Білоцерківського музею, в Ужгородський краєзнавчий музей, в Інститут історії матеріальної культури в Москву та інші міста, де він, крім того, ще й виступав з доповідями і повідомленнями.
Водночас науковець проводив й самостійні археологічні дослідження. Крім розвідкових робіт, провів невеликі розкопки на ранньотрипільському поселенні у с. Витилівка, курганному могильнику культури карпатських курганів у Глибоцій, могильнику ранньозалізного віку в Оселівці та на багатьох поселеннях і городищах слов’яно-руського часу (Біла, Баламутівка, Ленківцях, Василів, Горішні Ширівці, Бабин, Цецино та ін.). У 1952 р. він приступив до дослідження, розташованого поблизу м. Чернівців, Ленківецького городища, яке вивчалося також в 1955, 1957, 1967 рр. Тоді ж були виявлені середньовічні археологічні пам’ятки в Дарабанах, Нагорянах, Непоротово, Ломачинцях, Бабиному, Горішніх Ширівцях, і других пунктах. Всього на 1955 р. Б. О. Тимощук зафіксував понад 60 пам’яток ІХ-ХІІІ ст.
Молодове-V. 1960 р.
Дослідження цих пам’яток мало важливе значення для подальшого розвитку історичних уявлень про регіон. Так, було доведено, а потім неодноразово підтверджено, що знайдені городища і поселення за своїм плануванням і основними структурними елементами відповідають пам’яткам періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства з інших українських територій. Знайдений на них матеріал виявився абсолютно ідентичним із предметами матеріальної культури княжої доби на більшій території республіки. Серед знахідок привертали увагу предмети (шиферні пряслиця, скляні браслети, амфори-корчаги), які свідчили про економічні зв’язки місцевого населення. Цінними були знахідки (писал, надписів на різних предметах, християнської та язичницької символіки), що фіксували достатньо високий культурний розвиток жителів краю. Варто відзначити, що Б.О.Тимощук першим у тогочасній археологічній науці правильно визначив призначення залізних і бронзових писал-стилів. Він з’ясував, що вони застосовувалися для написів на твердих предметах і навчанню грамотності. До нього їх вважали прикрасами, фібулами, побутовими предметами тощо. Проведені археологічні дослідження остаточно зруйнували міф про незаселеність регіону у середньовіччі та пізню появу тут слов’янського (давньоукраїнського) населення.
Археологічні дослідження середньовічних пам’яток регіону вели до накопичення джерельного матеріалу та пошуку нових методик для його інтерпретації. На жаль, в умовах тогочасної радянської дійсності, із боротьбою за соціалістичні перетворення, заідеологізованою історичною наукою, спрямованою в основному на пошуки класових противників, дані археології тривалий час не знаходили належного висвітлення в теоретичних розробках з минулого краю.
Археологічні роботи на території Буковини тривали і в другій половині 50-х років. Б. О. Тимощук продовжував досліджувати Ленківецьке городище, де детально вивчив конструкцію оборонних клітей дитинця фортеці, провів розкопки наземних житлових, господарських будівель і могильника посаду та виявив рештки виробничих споруд по добуванню кричного заліза. У 1958-1959 рр. дослідник розпочинає археологічне вивчення літописного Василева. Детальне обстеження решток пам’ятки дозволило йому встановити, що Василів у давньоруський час був міським поселенням із дитинцем, торгово-ремісничим посадом, феодальним замком, сільськими поселеннями-супутниками та монастирем. Сенсацією розкопок стало відкриття фундаментів білокам’яного чотирьохстовпного храму, збудованого за типовою загальноруською схемою. Не менш важливою знахідкою став виявлений біля стіни храму кам’яний саркофаг із вирізаними на верхній плиті знаками Рюриковичів. Отримані під час вивчення Василева матеріали дозволили також вивчити ряд могильників, які розташовувалися на території літописного поселення. Важливо підкреслити, що тоді започатковано збір даних антропології, які з часом були проаналізовані М. С. Великановою і ще раз підтвердили слов’янський антропологічний тип усіх похованих. У Василеві тоді ж були досліджені рештки гончарних горнів по випалу керамічних виробів. Дані про розкопки публікувалися дослідником у ряді фахових видань і поступово почали використовуватися при написанні узагальнюючих праць із археології, історії Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
У наступні роки вченим було продовжено вивчення середньовічних пам’яток краю, яких на той час вже було відомо понад 100, в тому числі обстежені відомі літописні поселення. Інформація про ці дослідження починає все більше розповсюджуватися на сторінках періодики та використовуватися в експозиційній та екскурсійній діяльності краєзнавчого музею.
Роботи з вивчення археологічних пам’яток краю здійснювалися в декількох напрямках. Перш за все акцентувалася увага на суцільному обстеженні території Чернівецької обл. і складанні каталогу пам’яток. По-друге продовжувалося археологічне вивчення шляхом розкопок ряду середньовічних укріплень та поселень. По-третє – знайдені матеріали, детально вивчалися, їм відшукувалися відповідники на інших землях, а отримані результати узагальнювалися, що вело до появи новаторських праць з історії краю.
У 1961-1962, 1964, 1967 рр. Б. О. Тимощуком проводилися розкопки Хотинської фортеці, про період виникнення якої точилися суперечки. Було встановлено, що перші дерев’яно-земляні укріплення слов’ян на місці фортеці з’явилися ще в Х-ХІ ст., а кам’яна фортеця почала будуватися в роки правління Данила Галицького. У тих же роках науковець провів обстеження літописного Онута, де виявив давньоруські матеріали та дослідив рештки наземного житла з підвалом. Не виявивши синхронних укріплень, дослідник відніс пам’ятку до категорії літописних сіл. Проводилися ним також роботи по вивченню згадуваних у „Списку руських городів дальних і ближніх” Цецина (Чечуня) і Городка на Черемоші. Рештки першого пункту Б. О. Тимощук обстежив на г. Цецино, а з другим – пов’язав городище біля с. Карапчів і ототожнив його з м. Хмелевом, який згадується у грамотах молдавського часу. Невеликі роботи здійснювалися і на других пам’ятках. Так, було продовжено розкопки Ленківецького городища спільно зі співробітниками Ленінградського відділу археології М. В. Малевською та П. О. Раппопортом, розвідкове шурфування проводилося у Рухотині та Василеві.
Своїм науковим успіхам у значній мірі Б. О. Тимощук завдячував „надійному тилу” жінці Марії та дочкам Галині та Тетяні. Спочатку їх сім’я проживала на території парку колишньої резиденції Буковинських митрополитів, де тоді знаходився краєзнавчий музей, згодом переїхала в помешкання по вул. Ватутіна, в центрі міста. Саме в сімейному колі вчений відпочивав душею, міг вести бесіди на будь-які теми і не хвилюватися за висловлені різкі зауваження у бік можновладців різних рівнів. Адже й надалі, він як військовополонений знаходився на обліку в КДБ і змушений був періодично відвідувати свого „куратора”, а це пригнічувало та обурювало вченого. Та сімейне щастя тривало недовго, захворіла на невиліковну хворобу дружина Марія Василівна і в 1963 р. померла. Б. О. Тимощуку довелося самотужки виховувати доньок і готувати їх до дорослого життя (про це яскраво розповідає старша дочка Галина Борисівна у вміщених у цьому збірнику спогадах).
Важливою подією у житті науковця став захист у 1967 р. кандидатської дисертації „Північна Буковина ІХ-XIV ст. за археологічними даними”, яка підвела певний підсумок в археологічному вивченні середньовічних старожитностей краю. Під час роботи над дисертацією науковець використав матеріали із 190 селищ, 26 городищ і трьох міст (давні Чернівці, літописний Василів, середньовічний Хотин). На основі вивчених матеріалів Б. О. Тимощук прийшов до висновку, що „в світлі письмових і археологічних джерел Північна Буковина в ІХ-XIV ст. виступає як частина Давньоруської держави”. Важливо також, що науковець на основі аналізу предметів матеріальної культури виділив три періоди в житті місцевого слов’янського населення, а саме: ІХ-ХІ ст., коли дана територія входила до складу Київської Русі; ХІІ – перша половина ХІІІ ст. – феодальна роздрібненість і входження регіону до руських феодальних князівств (Теребовлянського, Галицького, Галицько-Волинського); друга половина ХІІІ – XIV ст. занепад у житті населення краю після монголо-татарської навали та захоплення регіону молдавськими боярами.
Апробовані в дисертаційному досліджені дані лягли в основу низки праць науковця. Серед них були статті, розділ у колективній монографії „Північна Буковина, її минуле і сучасне”, замітки із давньої історії Чернівців в „Історії міст і сіл УРСР. Чернівецька область”, а також науково-популярні видання „Дорогами предків” та „Північна Буковина – земля слов’янська”. Завдяки їх появі інформація про минуле краю стає доступною широкому загалу, інтенсивно пропагується зі сторінок довідників та путівників. З цього часу вивчення проблем середньовіччя піднімається на якісно новий рівень. Проведені Б. О. Тимощуком дослідження старожитностей слов’янського та давньоруського часу в регіоні були широко визнані науковою громадськістю і увійшли до більшості оглядових праць з історії та археології.
Власне захистом дисертаційного дослідження закінчився другий період у житті вченого.
Наступний (третій) період життя Б. О. Тимощука був тісно пов’язаний із Чернівецьким державним університетом, де він тривалий час плідно працював, і роботою у Відділі історії Північної Буковини Інституту історії АН УРСР.
У лютому 1968 р. Б. О. Тимощука, уже кандидата наук, запрошують на посаду старшого викладача кафедри історії СРСР вузу. Співпраця із навчальним закладом тривала у нього ще з кінця 40-х рр., коли у експедиціях вченого проходили практику студенти-першокурсники. На час приходу на викладацьку роботу дослідник провів 22 наукові експедиції та виявив близько 800 нових пам’яток, накопив значний досвід археологічних робіт, був відомим у краї лектором і екскурсоводом. Тому не випадково, що на засіданні Вченої ради історичного факультету ЧДУ всі присутні одноголосно проголосували за обрання його на викладацьку посаду.
ПРОДОЛЖЕНИЕ (Часть 2)
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=92.1){kind=small}
